Як "москалі" до "бандерівців" їздили -3

                                                                                         Світлана Крьока

   Потяг «Київ-Костянтинівка» мчить на схід. Мирно постукують колеса, а за вікном змінюються міста і села нашої країни. На сусідніх полицях посапують мої вихованці, а мені чомусь не спиться. Майже тиждень ми подорожували Україною і трішки скучили за рідною домівкою. В голові крутяться слова пісні групи «Земляне»: «Хорошо, что есть на свете это счастье — путь домой». На небі з’являється рожеве сяйво, бо скоро світанок. І через деякий час наше розжарене і життєдайне світило піднімається на горизонті. Час підійматися і нам, бо скоро Слов’янськ.

Починаю збиратися, іду вмиватися і привожу себе до ладу, бо на пероні в Дружківці мене чекає коханий чоловік. Потихеньку піднімаю своїх студентів. На диво, вони швидко підхоплюються і зовсім не бажають снідати. А потяг уже зупинився в Краматорську.

Пенсійні «туристи» з ДНР цікавляться у мене: «А какая это станция?» Звісно відповідаю їм українською. Їх обличчя застигають трошки злим виразом. Шкода цих людей пенсійного віку.

Я навчилася розрізняти їх по потухлих очах та клітчастих торбинках. Співвітчизники, що мешкають на нашій території, подорожують трошки по- іншому: чемодани на колесах, модненькі сумочки або рюкзаки, та і вираз обличчя у них зовсім інший. Ловлю себе на думці: «Добре що ми з молоддю постійно подорожуємо нашою країною. Не хочу, щоб повторився 2014 рік. Хай наші діти не роблять тих помилок, що ми накоїли». За вікнами пропливає Малотаранівка, і ми потихеньку виходимо в тамбур. Ще пару хвилин, і бачу край Дружківки, рідне селище Сурово, де народилася, виросла і прожила все своє життя. На очах з’являються сльози: дійсно, як добре, що є шлях до рідного дому…

       Дружківський технікум ДДМА продовжує співпрацю з громадською організацією «Коло медіа», яка організовує Потяги Єднання України «Труханівська Січ». До речі, студенти нашого навчального закладу є постійними учасниками цього проекту. Два роки тому ми були у складі делегації нашого міста у потязі «Труханівська Січ-3» що поїхав зі сходу на захід України. Проект виявився настільки вдалим, що ще під час подорожі було прийняте рішення про організацію 4-го Різдвяного потяга, який поїхав на південь (Київ-Одеса-Миколаїв-Херсон- Маріуполь-Київ). В потязі були присутні молоді люди з різних областей України. А в березні 2017 року 5-й потяг відправився на північ і центр: Київ-Чернігів-Суми-Харків-Черкаси-Канів-Київ. Перші 6 потягів були суто географічними. Тобто молодь знайомилася з культурою, історією різних історичних земель України, відвідувала меморіали, де поховані герої Небесної Сотні, воїни АТО та воїні, що загинули за незалежність нашої країни у різні часи. 6-й потяг має назву Кримський і він відкладений до часу повернення окупованого півострова до складу України.

       З весни 2017 року формат потягів трошки змінився. Вони стали суто тематичними. 22 квітня 2017 року Дружківка зустрічала 7-й потяг, у складі якого були студенти Київського національного університету кіно, театру і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. Талановита молодь відвідала наш навчальний заклад і дала декілька коротких вистав, що для нашого міста є великою рідкістю.

       На початку грудня 2017 року Дружківський технікум ДДМА знову отримав запрошення на участь у Різдвяному потязі, що відвідав західні, південні і східні області. До речі, наші студенти дуже сподобалися організаторам своєю активною життєвою позицією, культурою поведінки, працелюбністю і шармом. Тому склад груп розширився від 5 до 12 студентів. Спочатку цю справу було дуже важко підіймати, бо батьки не хотіли відпускати своїх чад. Але після повернення дітей і їх розповідей про подорож, стереотипи стали рушитися і почалися інші проблеми: «А чого мого сина або доньку не взяли у подорож?» Тому у нашому навчальному закладі прийшлось виробити позицію: «Участь у Потязі Єднання – це нагорода за активну життєву позицію, гарне навчання та добру поведінку». За два роки через проект пройшло 37 студентів. Звичайно, це не багато, але як говориться у прислів’ї: «Крапля камінь точить». Найактивними учасниками проекту є Мартиненко Микита, Думенко Євген, Гальчук Максим, Лисенко Валерій, Куценко Олександр, Добротворський Андрій та Павлик Данило. До речі, два останніх юнака пройшли 13-й Гайдамацький літній потяг і отримали запрошення до табору «Труханівська Січ», що знаходиться на Труханівському острові у Києві, на посвячення у джури (учні у козацької старшини).

       Хочу відмітити, що формат останніх потягів побудований у вигляді козацького стрілецького війська: юнаки та дівчата поділені на десятки, вибирають самі десятника. Якщо він їх не задовольняє, його переобирають. Дисципліна на найвищому рівні. Порушники мають покарання: дівчатка присідають, юнаки віджимаються, можуть отримати чергування на кухні (миття посуду, чистка картоплі). Ранок починається з руханки, на потязі діє заборона на алкоголь. За порядком слідкують старшини: військові молоді люди, що пройшли майдан і АТО. Ввечері, після вечері, обов’язково лекції з історії України, історії козацтва, інформатики, фізики, правил виживання та надання першої медичної допомоги. Тут цікаво не тільки дітям, а і дорослим, що їх супроводжують.

     І ось після чергового запрошення на 14-й Пилявський потяг, покинувши навчальний процес, онуку, чоловіка та город, я повезла своїх майбутніх джур до Хмельницького. У серці жевріла надія побачити людей, з якими познайомилася у жовтні 2016, що зі щирою душею і добрим серцем приймали східняків на Поділлі. На вокзалі в Хмельницькому нас чекає автобус, щоб відвезти на Пилявське поле. Бачу знайомі обличчя, що нас зустрічають і впізнають:

-         Дружківка, знов Дружківка до нас приїхала!

-         А ми пам’ятаєм ті слова, що ви нам говорили: якщо б такі потяги були організовані у 90-ті роки то, можливо, події 2014 року не відбулися.

-         А ми завдяки вам зробили пам’ятний знак на козацькій могилі, що 10 років не змогли зробити.

       Автобус везе нас на захід мимо Південного Буга, замку Меджибіж у Старосинявський район до селища Пилява, де 370 років тому, 22 вересня, Богдан Хмельницький дав бій польській шляхті. До речі, мешканці Хмельниччини відзначають цю подію кожен рік. На Пилявське поле приїжджають з Тернопільської, Вінницької, Житомирської, Київської областей.

         Ось і могила козака Івана Ганжі, знайомий курган з хрестом і два величезних ставка. Виходимо з автобусу, розбиваємо табір, бо дві ночі прийдеться ночувати в палатках. Міркую про себе: «На Карачуні змогла переночувати і тут зможу! А як там наші хлопці на лінії розмежування під обстрілами знаходяться? А тут слава Богу, на голову снаряди не сипляться». Хвилює тільки те, що яром стелиться туман. Місцеві говорять, що буде мінятися погода.

Перша ніч пройшла добре. Зранку 22 вересня урочиста частина почалася з ходи до кургану, де був проведений молебень. Після цього згадувались історичні події, що відбувалися 370 років тому, і величезний концерт. Була проведена презентація сучасної нової патрульної служби та окремих підрозділів Збройних Сил, виконана реконструкція окремих бойових зіткнень козацького війська та польської армії. Молодь спілкувалася з курсантами військових навчальних закладів та між собою.

              Під вечір погода, дійсно, почала змінюватися: подув холодний вітер і розпочався мілкий осінній дощик. Звичайно, що китайські палатки довго опиратися не стали і почали протікати. На допомогу прийшли службовці з Хмельницької частини МЧС, які пустили нас до спеціалізованої надувної палатки. Трошки обсохли, попили гарячого чаю, полягали та й позасинали. Вранці вийшло сонечко, світило та не дуже гріло, тому організатори скоротили заходи. Колеги з Київського військового ліцею імені Івана Богуна запропонували підвезти до Києва, і о 19.00 ми стояли вже біля зупинки метро «Університет».
Через годину дісталися до табору «Труханівська Січ», де нас чекала свіжа юшка, тільки знята з вогню (організатори попрацювали). В теплому будиночку розпалили «буржуйку», поїли, і життя почало налагоджуватися. Вранці мріяли погуляти по столиці, але осінь дала про себе знати: десь о шостій ранку почався дощ, під який так добре спалося у теплій домівці. Коли хлопці прокинулися, то запропонували самі приготовити обід господарям. Старшини табору погодилися і зайнялися доглядом за конями, заготівлею дров та своїми справами. Коли я прийшла на кухню, то була дуже вражена своїми вихованцями: багаття горить, вода кипить, картопля, цибуля і морква начищені... Отже, мої хлопчики стали дорослими і багато чому навчилися. Головне — вони навчилися підтримувати один одного в складних ситуаціях, долати складнощі і перешкоди і бути справжніми чоловіками. Дуже часто там на заході я чула фразу: «У вас на Донеччині підростає дуже добра молодь, не втратьте її!»

     ...Потяг гальмує на пероні. Провідник відчиняє двері і я бачу знайомі обличчя: староста нашої групи і мій чоловік зустрічають своїх мандрівників на вокзалі. Набираю телефон директора: «Вікторе Павловичу, у нас все добре. Ми повернулися додому». А в голові звучать слова пана Андрія, бунчужного «Труханівської Січі»: «Наша Україна така різна і в той же час вона така прекрасна»…

     P.S. Хочу висловити велику подяку координатору проекту Потяг Єднання Украіни «Труханівська Січ» у місті Дружківці, Народному Герою України Анатолію Даниловичу Водолазському за участь в організації групп і прошу допомогти всім небайдужим людям підтримати його проект по встановленню пам’ятника всім загиблим за незалежність України. Нагадуємо рахунок, на який можна перераховувати кошти: картка ПРИВАТБАНКА 5168742707694505.